Чи добре ви знаєте Великі Сорочинці?
Чи справді Великі Сорочинці є великими? Село Великі Сорочинці справді є великим селом. Станом на 01.01.2010 року в ньому проживало 3533 особи. Ще колись велике село, нині поступово вимирає. В часи Гоголя і довоєнний час Великі Сорочинці – містечко з населенням близько 10 тисяч чоловік. А в часи гетьманства Данила Апостола населення Сорочинців із прилеглими хутірцями складало понад 20 тисяч. Великі Сорочинці розкинулися вздовж обох берегів дуже мальовничої і великої (717 км) лівої притоки Дніпра – річки Псла. Вздовж річки село витягнулося на 5,5 км, а впоперек – на 3 км. Та, якщо враховувати, що окремі висілки (Терновий на півночі, а Діброва на сході) є складовими частинами села, то розміри його зростуть відповідно до 8 км та 6 км. Щоб пройти пішки ці 8 км вулицями Сорочинців від Тернового до Каторги на півдні, потрібно витратити майже 2 години часу; а від ярмарковища до Діброви піде близько 1,5 години. Площа Великих Сорочинців по самим обережним підрахункам складає не менше 15 км². Село не поступається розмірами добрій половині з 25 райцентрів Полтавщини, в т.ч. Гадячу, Диканьці, Шишакам, Чутово, Кобелякам, Новим Санжарам, Хоролу, Гребінці, Пирятину, а Чорнухи, Машівка, Велика Багачка, Оржиця і Козельщина – вдвічі менші. Воно у 8 разів більше за ігрову столицю Європи – Монако і в 34 рази більше за світову столицю католицизму – Ватикан. Під Миргородом в 20 км на захід від Великих Сорочинців на правому березі річки Хоролу розкинулися Малі Сорочинці. Вони втричі за розмірами і майже вдесятеро за населенням менші від Великих Сорочинців, але засновані раніше. У Великих Сорочинцах нараховується 71 вулиця, 17 провулків і великий майдан Леніна. Наше село дуже зелене, зелені шата по ньому розкидали 4 сільські парки і 7 скверів, паркові зони школи-інтернату і середньої школи, санаторію і лікарні, рекреаційна зона понад Пслом. А ще в Великих Сорочинців є 3 музеї: літературно-меморіальний музей М.В.Гоголя, районний краєзнавчий музей і музей місцевої санаторної школи-інтернату. Яке село України зможе таким похвалитися? Але й це ще не все. В якому селі України є аж чотири радіолокаційних ретранслятори? А в нас є.
Чи завжди Великі Сорочинці так називалися? Вперше Великі Сорочинці згадуються в 20-х роках XVII століття, тобто через десяток років селу буде 400 років. На карті французького військового інженера і картографа Гійома Лавассера де Боплана (першій в світовій історії детальній військовій топографічній карті всієї країни) – "Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами і провінціями”(в масштабі 1:463000) - село згадується під назвою Краснопіль. З другої половини XXVII століття за селом закріплюється назва Соро-чинці, як центра Сорочинської сотні Миргородського полку (військової і адміністративно-територіальної одиниці). З 1781 року Сорочинці втратили значення сотенного містечка і стали волосним містечком Миргородського повіту Полтавської губернії. З початку першої половини XIX століття Сорочинці згадуються вже під назвою Великі Сорочинці. В 1923 році Великі Сорочинці стають райцентром . З 1925 по 1931 роки село називалося Нероновичами. Є.В.Неронович – перший народний комісар у військових справах Радянської України, уродженець Великих Сорочинців, був убитий під селом в Баранівському лісі 24 березня 1918 року. З 1931 року селу повертається його попередня назва – Великі Сорочинці. В цьому ж 1931 році у зв`язку із адміністративним укрупненням Великосорочинський р-н був приєднаний до Миргородського р-ну, а самі Великі Сорочинці втратили статус райцентру. Легенди топоніміки села. Чому Великі Сорочинці так називаються? Походження цієї назви в науковій літературі невідоме, існують лише різні народні перекази та легенди. Легенда № 1 – Сорок ченців (монахів) В 5 км від Сорочинської фортеці вниз по течії Псла на правому його березі на початку XVII століття стояв Свято-Михайлівський монастир, якому жили 40 ченців. Козаки часто навідувалися до нього: молилися, робили пожертви, залишали на збереження свою військову здобич, в тому числі і бранок (звільнених полонянок). Перед черговим походом козаки так і зробили, та, коли повернулися, свого скарбу вони не знайшли. "Пограбували розбійники”, - розвели руками ченці. Козаки не повірили, перевернули догори дном монастир і знайшли вкрадене. В лютій злобі козаки ченців вбили, а монастир зрівняли з землею. Поселення поблизу зруйнованого монастиря стали називати на честь сорока ченців – Сорочинці. Лісове урочище, де знаходився зруйнований монастир, тепер називається Монастирище. Зі слів очевидців, вже після німецької окупації, коли не вистачало будівельних матеріалів, дехто із сорочинчан привозив з лісу биту цеглу на будівництво своїх погребів. А крім зруйнованого монастиря інших цегляних будівель в цьому лісі ніколи не було. Легенда № 2 – Сарацини (арабські торговці рисом). На початку XVII століття наше село було значним торговим місцем, де купували і продавали різноманітні товари місцеві та гості здалеку. Особливе місце в цій торгівлі займали іноземні товари, в тому числі рис. Рисом торгували арабські купці, яких місцеві називали по-арабські – сарацини. Ось з ними і пов`язують назву села – Сорочинці. Та все ж наше село не було великим центром торгівлі рисом тому, що навкруги були торгові центри набагато більші – Миргород, Гадяч, Лубно – центри козацьких полків. До того ж в раціоні харчування козацьких родин рис мав невелике значення. Легенда № 3 – Сорочачі колонії (птахи). В нашому селі з давних-давен на високих і великих деревах (в основному осиках) гніздувалися великими колоніями ворони, місцеві часто називали сороками. Але ж відомо, що сороки – птахи обережні, ведуть усамітнений спосіб життя і великих зграй, тим паче колоній, не утворюють. Та все ж колонії ворон називали сорочачими, а звідси і село Сорочинці. Хоча великі і чорні від пташиних гнізд дерева можна було побачити і в інших навколишніх селах – Великій Обухівці, Савинцях, Хомутці, Ковалівці. Легенда № 4 – Брати Сороки. Згідно переказу, яке передавалося з покоління в покоління, першими поселенцями нашого села були козаки брати Сороки. Вони заснували невеликий хутірець – Сороків, Сорочин, який поступово розрісся в велике поселення – село Сорочинці. Легенда № 5 – Сарачин (по-татарські – жовтий пісок). Татари раніше частенько навідувалися в наші краї і залишили по собі назви урочищ – Килдиш під Миргородом (по-татарські – ярок смерті), а можливо і Сорочинці (сарачин – жовтий пісок). На південь від Сорочинців по правому берегу Псла і на північ по його лівому берегу місцевість дійсно представлена суцільними піщаними масивами, порослих в минулому шелюгом – заростями верболозу, а після війни засаджених сосновим лісом. Ці ліси щедро родять лі-том і восени полуницями, ожиною і більше десятка видів грибами. Навколишні припсільські села – Мареничі, Олефирівка, Панасівка, Сакалівка – розташовані на суцільних пісках, тоді як в самих Сорочинцях пісків немає.
Сорочинська візитка №1
Сорочинська візитка №1 – славетний російський письменник Микола Васильович Гоголь, якому серед письменників світу встановлено найбільше пам’ятників. Гоголь народився 1 квітня 1809 року в Сорочинцях в хаті військового лікаря Михайла Яковича Трохимовського (на місці якої нині стоїть будинок сучасного музею Гоголя), про що свідчить запис в метричній книзі Спасо-Преображенської церкви, який знайшов в 1908 році …?. Гоголь народився в Сорочинцях, але прожив у них всього 6 тижнів (до охрещення в церкві, хрещеним батьком став син лікаря – підполковник Трохимовський). Після цього бував нечасто – п’яток разів, проїздом – більше. І хоча Гоголь тільки народився в Сорочинцях, а все дитинство і юність провів у родинному маєтку своїх батьків в селі Василівка Говтвянського повіту Полтавської губернії (нині село Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської області), вдячні сорочинчани гідно вшанували пам’ять про свого славетного земляка. В селі йому встановлено два погруддя, бронзовий пам’ятник, літературно-меморіальний музей М.В.Гоголя, центральна вулиця носить ім’я Гоголя, а місцева школа-інтернат називається Гоголівською школою (різновікові класи перетворені в курені, тут свої курінні і отамани). Невідомою залишилася доля експонатів першого музею Гоголя, відкритого в 1929 році. На початку війни, коли фронт став наближатися до Миргорода, прийшов наказ – пакувати експонати музею і готувати їх до евакуації, що й почали робити. Та прийшли військові і за паніку пригрозили розстрілом, експонати почали виставляти назад. Незабаром прийшло повторне розпорядження про евакуацію. Зібрали саме цінне і вивезли до Миргорода на залізничну станцію. Гусаренко Марія Пилипівна – наглядачка музею особисто здала експонати музею начальникові військового потягу під розписку і біль-ше ці експонати вже ніхто ніколи не бачив. Найбільш ймовірно, що цей потяг розбомбила німецька авіація, а самі експонати згоріли. Вже після війни Марію Пилипівну не раз викликали до особливого відділу на допит про музей; але, крім розписки, вона нічого нового не змогла додати. Серед багатьох зниклих експонатів Марії Пилипівні було дуже жаль осо- бистих речей Гоголя, але особливо – книгу зі списками сорочинчан, які на початку ХХ століття здавали гроші на спорудження пам`ятника славетному земляку. В цій обліковій книзі вказувалися прізвище, ім`я, по-батькові сорочинчанина, його соціальний стан і сума грошей, які він здавав: Малинка… – поміщик – 350 крб. Розова… – поміщиця – 200крб. Імшенецький… – вчитель – 10 крб. Шпак… – селянин – 1,5 крб. Копиленко… – малоземельний – 20 коп. Муха… – малоземельний – 3 коп. Вільченко… – безземельний – 0,5 коп. Це була унікальна книга про соціальний і майновий стан населення Великих Сорочинців на початку ХХ століття. Не було двору, який би не здав гроші на пам`ятник, а це не менше 1600 дворів. В кожному дворі жило в середньому не менше 6 чоловік, гроші здавав не обов`язково хтось один, тобто в списках книги було понад 2000 прізвищ. А кому сьогодні не було б цікаво прочитати про свій рід? Ким був і скільки здав грошей на пам`ятник? Другий в світі після Ніжина пам’ятник Гоголю був встановлений в Сорочинцях в 1911 році (архітектор І.Я.Гінцбург). Півтораметровий сидячий бронзовий Гоголь здається невеликим; але в реальному житті Микола Васильович був ще меншим, в середньому сучасники називають зріст його в 1,52 м. Розповідь Марії Пилипівни Гусаренко заперечила деякі радянські статті про історію Великих Сорочинців в книзі "Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область”. В ній вказано, що німці по-варварськи знищили особисті речі Гоголя, а пізніше ще й підпалили сам музей. Але ж експонати на той час вже вивезли. (Новий музей на місці спаленного будинку Трощинського був відкри- тий в 1951 році). Друге те, що "пам`ятник Гоголю споруджено на кошти трудового народу, тому що поміщики вносили не більш як по карбованцю”. Але ж кілька поміщиків здало грошей більше, ніж решта жителів села.
Сорочинська візитка№2
Сорочинська візитка №2 – Сорочинський Національний ярмарок Ярмарки – це періодичні торги, які проводилися у певних місцях. На Ук-раїні вони відомі з ХVІ ст., на Полтавщині з ХVІІ ст.. Ярмарки були місцем гуртового і роздрібного продажу вітчизняного і іноземного товару. В часи Гоголя на Україні проводилося 7 –12 тисяч ярмарків, серед яких 178 були великими. Ярмарки поділялися на великі міські, на яких здійснювалися голов-ним чином гуртові операції, та дрібні міські, а також містечкові й сільські, де торгували у роздріб місцевим товаром. В Полтавській губернії найбільшим міським був Іллінський ярмарок у Полтаві, серед повітових найбільший – Кобеляцький, серед монастирських найвідоміший – Густинський (нині Чернігівської області). Сорочинський ярмарок не був і ні найбільшим з них, ні найвідомішим, він був слабеньким середнячком. А зробив його знаменитим наш земляк Микола Васильович Гоголь в повісті "Сорочинський ярмарок”. В Сорочинцях ярмарки проводяться з ІІ половини ХVІІ ст., щороку їх проводилося 5, тривали вони 1 – 3 дні. Місцем проведення ярмарку був вигін перед селом з правого боку нинішньої гоголівської дороги (між селом і кладовищем, частиною його є парк Липки). Початок ярмарків приурочувався, як правило, до релігійного свята, від якого й одержував назву: Василівський (на початку січня), Похвальний (у березні), Святодухівський (у травні), Здвиженський (у вересні) і Пилипівський (у 2-й половині листопада). Продавали на ярмарку кримську сіль, донську рибу, мануфактурні вироби з Росії, "колоніальні товари”, вовну, сукно, вовняні тканини, глиняний посуд. папір, цукор, мед, віск. Продавали коней і цілі череди худоби, ожередами сіно і гарбами зерно. Гоголь після відвідин Сорочинського ярмарку казав: "Якби в мене було хоч і 30 рублів, то я не зміг би купити весь ярмарок”. В 1895 році в Полтавській губернії налічувалося 1185 ярмарків у 374 населенних пунктах, але це була "лебедина пісня” таких торгів. У кінці ХІХ ст. у зв’язку із розвитком залізничного транспорту ярмарки починають занепадати. Роздрібну торгівлю почали здійснювати через мережу магазинів, кількість яких на Полтавщині в 1912 році складала понад 9 тисяч. Ярмарки продовжували існувати аж до 30-х років ХХ століття. З цього часу вся торгівля перейшла до кооперації та під контроль держави. Так магазини витіснили із внутрішнього ринку України народні торги – ярмарки, припинили своє існування і Сорочинські ярмарки, останні з них були проведені в 1936 році. Розвиток залізниці поступово знищив багатовікове ремесло українців – чумацтво – невід’ємну складову всіх ярмарків. Зникли й воли – засіб транспортування ярмаркових товарів. Воли – це кастровані бики сірої української породи корів. Історія сучасного Сорочинського ярмарку розпочинається в 1966 році. Напередодні, в 1965 році, в сусідньому селі Савинці було проведене районне свято врожаю, на якому вшановували кращих хліборобів Миргородщини. На-ступне таке свято врожаю другий секретар Миргородського райкому партії Ніколаєнко Леонард Гнатович, уродженець Великих Сорочинців, запропонував проводити в Сорочинцях у вигляді колись гучного ярмарку. В 1966 році райком партії дав згоду на проведення першого в радянські часи Сорочинського ярмарку і постановив в майбутньому проводити його в Великих Сорочинцях в останню суботу-неділю серпня. Але ярмаркова площа попередніх ярмарків була вже значно забудованою, а тому новий ярмарок вирішили проводити при в’їзді в село з боку Миргорода на вигоні між школою-інтернатом і сорочинським кутком – Жабокрюківкою, який пізніше чомусь стали називати Жабокрицьким (!) майданом. З природної точки зору територія сучасного ярмарку була представлена перезволоженими луками в слабовираженій долині р. Нетечі. Ще в 50-60-х роках ця річка мала великі і глибокі (до 3-х м) плеса, між якими були густі зарості з очерету, рогозу і аїру. Не підготовлена для такого торжища надмірно зволожена територія під час ярмарку перетворювалася в поле густого замісу й без дощу. А якщо проходив ще й дощ, то… Долину Нетечі частково осушили, а саму річку спрямили за допомогою каналу, який прорили по всій її протяжності – від околичних хат Жабокрюківки до впадіння в Псел (пізніше ярмаркову частину каналу неодноразово поглиблювали). А ще на ярмарковищі для зниження рівня грунтових вод вирили два ставки, проклали для дренажу кілька рядів керамічних труб від головної сцени ярмарка до Хівріної хати. Крім цього, були осушені близькі до ярмарку два заболочені озера – Куплювате під Миргородською горою та Квашове під Підгорою. Завдяки такій меліорації рівень грунтових вод упав на понад 2 метри, особливо це було видно в колодязях на Жабокрюківці.
Сорочинська візитка №3
Сорочинська візитка №3 – Спасо-Преображенська церква. Спасо-Преображенська церква – духовна спадщина Данила Апостола – гетьмана Лівобережної України, це пам’ятка високого (зрілого) українського бароко доби Гетьманщини. Історія створення церкви починається з 1718 – 19 років, коли миргородський полковник Данило Апостол почав будівництво храму в своєму родовому маєтку на території Сорочинської фортеці. Ця подія була приурочена до 60-річчя полковника, який задумав увічнити пам’ять про себе спорудженням церкви й улаштувати в ній родинну усипальницю. Архітектором Данило Апостол запросив одного з найкращих зодчих того часу – лаврського послушника Семена Ковніра. Саме цей геніальний митець створив 33-метровий архітектурний шедевр у стилі українського бароко без будь-яких креслень, але на основі багатовікового досвіду своїх попередників. Церква є 9-дільною (9-зрубовою), в плані відповідає грецькому (рівнокінцевому) хресту, який вписано в квадрат зі стороною 27 м. Кам’яна церква побудована без цоколя (рідкість для таких будов), тобто підлога знаходиться на рівні землі. При її будівництві використані принципи будівництва дерев’я-них культових споруд, але матеріалом була цегла. Цегла розміром 30х16х7см клалася на вапняковий розчин товщиною 2 см. Архітектурні деталі (карнизи, тяги, колони) викладені зі звичайної, але тесаної цегли, яка була не досить міцною. Щоб запобігти швидкому руйнуванню цегли, стіни штукатурили вапняковим розчином товщиною 0,7 – 0,8 см. Для армування штукатурки використовували волосся із кінських грив і хвостів. Потім штукатурку білили, пізніше реставраторам траплятиметься до 15 набілів різних відтінків. Від самого початку храм мав 9 куполів, але після пожежі, що трапилася після удару блискавки в 1800 році, й після реконструкції церква постала вже 5-банною. Такою вона є і нині. Головний купол тримається на 12-гранному барабані, висота його з середини церкви складає 29 м. Храм має стіни товщи-ною в окремих місцях до 2,5 аршинів (1 аршин = 0,71 м). Церкви тих часів виконували не тільки культову, а й оборонну функцію. З храму вели підземні ходи: до Псла – це факт, а за Псел чи інші місця – документальних підтверджень немає. Головною окрасою храму став унікальний іконостас, авторство якого невідоме. Є три версії:1 – майстри з Києво-Печерської лаври на чолі з Феоктистом Павловським, 2 – група полтавських іконописців на чолі з Василем Реклинським, 3 – місцеві (миргородські) іконописці разом із італійськими майстрами. Це єдиний в Україні 7-рядний іконостас сягає 17 м вгору і простягається на 22 м, займаючи всю ширину невеликого внутрішнього простору Преображенського храму. Він складається з трьох менших іконостасів: центрального – Преображення Господнє, північного – Покрови Пресвятої Богородиці, південного – Святої Трійці. Центральний іконостас має чудові різьблені двустворчасті царські врата, а також на обидва боки диявольські врата. Царські врата північного і південного іконостасів не збереглися. Всього іконостас містить понад 100 ікон, які розміщені рядами: 1-й ряд іконостаса – цокольний, 2-й – місцевий, 3-й – святковий, 4-й – апостольський. Найвідоміші ікони Сорочинського іконостаса – "Покрова”, "Сходження святого духу”, "Благовіщення”, "Богородиця з немовлям”, "Знесення”, "Поклоніння волхвів”, а також образи святих патронів гетьмана – ікони "Свята Уляна”і "Пророк Даніїл”. Іконостас Спасо-Преображенської церкви був завершений до 1732 року, коли церкву освятив архієпископ Київський Рафаїл Зборовський. Нині це єдиний іконостас XVIII століття в Україні, який зберіг оригінальні ікони доби Гетьманщини. Сорочинська святиня приголомшує не лише своїми розмірами й композицією, але й зачаровує казковою красою і надзвичайною пишнотою та багатством оздоблення, яке підкреслюється аскетичною стриманістю білих стін церкви. Різьбленний декор, що покриває всю поверхню іконостаса, складається з різноманітних рослинних мотивів: яблук, груш, маку, троянди і виноградного грона. Усе це розмаїття квітів, фруктів і рослин переплітається галузками, створюючи загальний образ іконостаса як золотого дивовижного саду, що оточує іконописні образи. Аби підкреслити виразність золотого мерехтіння декору, майстри відтінили його яскраво-синім кольором, пофарбувавши в нього конструкцію іконостаса. У Спасо-Преображенському храмі на стіні бабинця (окреме місце в церкві, де стоять жінки) зберігся різьблений герб Данила Апостола, розроблений самим гетьманом. Основою для герба послужила медаль "За труди і вітчиз-ну”, яку гетьман отримав за перемоги у боях зі шведами і кримськими татарами. Герб було вирізано одночасно з іконостасом. Підлога церкви викладена по діагоналі відлитими металевими плитами зі стороною квадрата в 1 аршин (0,71 м). Під залізною підлогою церкви в цент-ральній частині знаходиться родинна усипальниця Апостолів розміром 8 х 4 аршина і висотою ледь вищою за голову людини (5,7х 2,85х1,85 м). Цей звідчастий склеп витягнувся зі сходу на захід і спочатку був вхідним на 10 кам‘я-них східців. Першим тут у 1734 році був похований 80-річний Данило Апостол, а пізніше і його численна родина: гетьман мав 9 дітей – 3 синів і 6 дочок. Похований тут і генерал-майор Георгій Леслі (!), вбитий в сутичці з татарами на півдні Полтавщини. Всього пізніше тут нарахували до 20 домовин, включаючи невеликі: довжиною з аршин. Надвірне повітря з підвищеною вологістю під час дозвільних екскурсій почало руйнувати дерев’яні домовини, а відвідувачі не забували залишити собі на згадку ґудзики та інші особисті речі померлих. Через вище названі причини в 1873 році склеп був закритий для відвідин. Нині він пустий. Після смерті гетьмана в 1734 році його родовий маєток разом із церквою випадають з громадського життя України, а тому храм не зазнав скільки-не-буть серйозних переробок, доки не настав період радянської влади. В 1921-22 роках в Росії лютував голод, а для закупівлі зерна в зруйнованої громадянською війною молодої Країни Рад грошей не було. А тому для збору коштів в березні 1922 року радянська влада хвацько пройшлася по церквах і родинних склепах, в тому числі і сорочинських. До 1937 року в усіх 5 сорочинських церквах припинилося богослужіння. Після цього було зруйновано муровану дзвіницю Спасо-Преображенської церкви, Хрестовоздвиженську муровану церкву з дзвіницею (1829 р.), Успенську дерев’яну церкву з дзвінницею (1875 р.), Воскресенську кладовищенську дерев’яну з дзвіницею (1876 р.), Миколаївську дерев’яну з дзвіницею (1882 р.) та синагогу. В роки Великої Вітчизняної війни в закриту і занедбану Спасо-Преобра-женську церкву вцілило 9 снарядів, які додали їй руйнації. Під час окупації німці відновили богослужіння, яке після війни продовжувалося на певних умовах. Церковна громада зобов’язалася за свої кошти відремонтувати церкву: до 1950 року зсередини, а до 1960 року зовні. Але в 1956 році в церкву вдруге в її історії влучила блискавка, яка завдала значних руйнувань, особливо куполам. Ремонт потребував значних коштів, яких у громади не було, а то-му в1960 році держава церкву закрила. Богослужіння в ній не проводилося з 1960 по 1989 роки. За цей час вона стала пам’ятником історії і архітектури СРСР, в ній розпочали довготривалу реставрацію. Полтавські майстри займалися реставрацією будівлі церкви в 1966 – 71 і 1982 – 87 роках. Майстри Київської спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні проводили реставрацію іконостасу: 87 ікон і царські врата в 1968 – 71 роках, дерев’яне різьблення в 1986 – 88 роках. На позолоту різьблення іконостасу грошей не знайдено і по сьогодні.
Цікаве поле
В 2-х км на схід від Великих Сорочинців знаходиться висілок, який називається Дібровою. Зліво перед Дібровою через поле над заболоченим правим берегом річки Грунь-Ташань розкинулося невелике село Семереньки. Ось це звичайне зовні поле між Дібровою і Семереньками і є дуже цікавим. Історія перша. Дивні камені. Ще в 1993 році на цьому ще нецікавому полі сорочинські колгоспники черговий раз посадили картоплю, а збирали її, як в добрі радянські часи, учні місцевої школи. Вчителі, які працювали з учнями, чули дивні звуки, які інколи лунали, коли в металеві відра кидали бульбу. Та згодом виявилося, що то була не картопля, а схожа на неї галька з пісковика невідомого походження. Пізніше учні-краєзнавці на ріллі весняного поля знаходили доволі рясно гальку і навіть невеликі валуни. Знахідки підштовхнули до пошуків причин цього явища і відповідь була знайдена на геоморфологічній карті України. Виявилося, що наше поле зфор-мувалося на місці кінцевої морени дніпровського зледеніння. Дніпровське зледеніння – максимальне зледеніння в Східній Європі, що відбулося в середньому плейстоцені 240 – 280 тисяч років тому. В той час зледеніння займало значну частину Східно-Європейської рівнини, заходячи далеко вниз по долинах Дніпра і Дону. Осередком материкового зледеніння був район Ботнічної затоки Балтійського моря, а це шлях до нас в 2000 км. Вважають, що на території України льодовий покрив, потужністю кілька сот метрів, у крайовій частині переміщувався в вигляді двох велетенських виступів – Дніпровського льодовикового потоку і Західно-Поліської лопаті. Товстим шаром льоду була вкрита вся правобережна частина Псла, тобто більша частина Полтавщини. В максимальній фазі просування зледеніння сформувалася кінцева морена, яка залишила сліди свого перебування по долині Псла від Гадяча до Шишак. Морена – це скупчення (вал) несортованих уламків гірських порід, які переносяться або відкладаються льодовиками. Свідченнями існування Дніпровського зледеніння є залишки валунної глини з галькою і валунами кристалічних порід місцевого походження або інколи зі Скандинавських гір. Так як в нашій місцевості поширені гірські породи осадового походження (глини і піски), а кристалічні породи не зустрічаються, то ж галька і валуни нашого цікавого поля є гостинцями гір Скандинавського півострова. Один з очевидців розповів про те, що на кутках стін погребів знайомих сорочинчан лежать великі круглі каменюки (валуни), тільки не сказав в кого. Історія друга. Сторож – шибениця. Цю історію розповів 80-річний дідуган із Семереньок. Він своїми вузлуватими пальцями великих рук, як тертушкою, м`яв качани кукурудзи і, непоспішаючи, вів мову. Дивлячись на його кремезну постать, не викликало сумнівів те, що в останній день фашистської окупації він голими руками вбив двох німців (він йшов берегом Грунь-Ташані з риболовлі, а німці сиділи в засідці, прийняли його за партизана і спробували заарештувати, ну ось він їх лобами і торохнув). Коли мова пішла про дисципліну і крадіжки на полях (йшли останні радянські роки), то вуста старого мовили: "Немає на вас нім-ця”. І оповів історію про баштан і німця під час окупації. В роки Великої Вітчизняної війни наш край був у німецькій окупації два роки – з вересня 1941 по вересень 1943 роки. Під час окупації селяни Миргородщини займалися тим, чим і до неї: орали – сіяли – жнивували. Наше поле за механічним складом піщане, тому зернові на ньому йшли слабо, а ось картопля та кавуни родили на славу. В перший рік окупації семереньчани посіяли баштан і вродив він добренно. Як за звичай, на краях цього поля встановили вкриті соломою курені для сторожів – старих дідів із берданками, зарядженних крупнозернистою сіллю. Баштан був над дорогою, яка вела із Семереньок на Великі Сорочинці і далі на Миргород. Якось із Миргорода в Семереньки приїхав німецький бургомістр, який по дорозі побачив баштан і курені з дідами. На запитання бургомістра, що роблять діди на баштані, почув від місцевого старости, що діди стережуть баштан, бо крадуть. Спочатку німець довго не міг зрозуміти, що значить крадуть, але, коли "в`їхав”, реакція була миттєвою. Курені знесли, а на їх місці встановили шибениці. В Семереньках зібрали народ і попередили, що, кого на баштані спіймають, того на полі й повісять. Люд не тільки злякався баштану, а й перестав ходити цією прямою дорогою на Миргород. Всі стали ходити на Сорочинці кружка – через рома-нівську дорогу, а це на 1,5 – 2 км далі (на 6 км відстані – це багато). Пройшла окупація і війна, та люди ще по інерції зі страху кілька років продовжували ходити романівським шляхом, далеко обходячи поле з колишнім баштаном. Рисове поле. Є під Великими Сорочинцями ще одне дуже цікаве поле. Воно роташоване в 2-х км на південний схід від села поблизу Псла. Поле знаходиться в дуже мальовничий місцині: півкільцем на південь пішов сосновий ліс, а з півночі воно відрізане глибоким меліоративним каналом від великої луки, яка тягнеться під самі хати села. На цьому полі вирівняні під нівелір невеликі ділянки чергуються з неглибокими канавами. Поле невелике, загальна площа 6 ділянок складає близько 2,5 га. Перед війною на ньому робили спробу виростити рис, який так і не виріс. Рис сіяли два роки, але експеремент був невдалий, бо не досягли головного – в колосках не сформувалося зерно. Рисове ж поле збереглося, а урочище на його місці так і називають Рис або Рисове. Рис – це рослина родини злакових, родом з Південно-Східної Азії, близь- ко 30 видів її поширені переважно в тропіках і субтропіках. В культурі - зде- більшого рис посівний, або культурний, - однорічна або багаторічна рослина, заввишки 50 – 200 см (на Україні – 80 – 140 см). Рис – це друга після пшениці зернова культура світу, це основний продукт харчування в Японії, Кореї, Ки- таї, Індії, країнах Південно-Східної Азії. В Україні рис вирощують на півдні – Причорномор`я і Степовий Крим, в основному на південь від 46-ї паралелі, це південь помірних широт. Сорочинці розташовані на 50-й паралелі, різниця по меридіану між нами і Таврією складає 450 км. Це не просто багато – це дуже багато. Щоб займатися рисом, необхідно знати особливості розвитку і умови вирощування цієї культури. Рис дуже любить, щоб було жарко і волого – "голова на сонці, а ноги в воді”. В нас вода – не дефіцит, а ось із термоумовами – проблеми. В Сорочинцях сума активних температур вище 10 С складає до 2900 , а в Криму – 3400 . В нас тривалість безморозного періоду доходить до 170 днів, а на півдні – 220 днів. Тому й не є дивним той факт, що стебло встигло вирости, а волоть (рисовий колос) – недорозвинута і була пустою. Тобто для випощування рису, в нашій місцевості замало тепла. Хоча експеремент і не вдався, та залишилося Рисове – пам`ятник невдалій спробі людини ошукати природу.
